браний, інші також ждуть. Нема часу.“ Ледви відкивне головою і — пішов.
А коли „хорий“ уже вилікується і годинникар його вам віддасть, то — як поставить вам ціну — хоч клякай, не спустить. — Давніше було добре — скаже їдко, — доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене свого приятеля, коли занедужав вдруге. Є й інші майстри, а „полковий“ (як сам він себе називав, бо до нього багато військових заходило) — лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на цім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує“ — всміхнеться сумно і порухає значуче бровами. Не старий іще, хоч на висках посивів, був високий, гарно збудований, із клясичними рисами, ходив мов якийсь командант по своїй невеличкій, дуже чисто прибраній робітні з піднятою головою і оглядав на стінах свої годинники, яких було багато: одні на продаж, другі до направи — як перешіптувались один з одним. Деякі казали, що він відмовляє молитви, другі, що має хвилини коли розмовляє з примарами, а треті говорили, що вправляється в латинській мові і по латині лаяв публику, що недоцінювала його праці. Докладно не знав ніхто змісту його розмови з собою.
На стіні між годинниками висів теж шкіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненні той гарний дивак не стягне його зо стіни і не свисне комунебудь над вухами. Лиш одно знали: Максим Цезаревич ніколи не орудував неправдою, нікого не
