Юліян звів брови і дивився хвилину здивований на душпастиря. Через його думки перейшло щось мов спомин з сірої давнини, коли жила прабабуня, потонулий у забуття. Залишилось йому в памяти тільки, що буцімто хтось „загнав собі кулю в лоб“.
Коли про те, що чув з уст батька дитиною, розпитував пізніше у своєї мами, вона замісць відповіді гладила його по лиці пестливо і запевняла, що йому мабуть щось таке снилося. Прабабуня не була вовчицею, лише добра та спокійна і тулила його нераз до грудей, коли батько був занадто строгий для нього. Про це він не хотів казати перед о. Захарієм.
— Цезаревич, — вимовив нараз о. Захарій це імя, наче пригадуючи собі щось.
І стрінувшись з поглядом молодого чоловіка додав:
— Я чув це імя колись, але при якій нагоді і з чиїх уст не памятаю. Отже, ви, пане Цезаревич, з військового роду…
— Так, отче.
— Постать ваша і вигляд військовий, лише кров мішана з попівською.
О. Захарій усміхнувся, а потім додав:
— Не диво, що вас не тягне до попівського стану. Дарма. Але найважніша причина якась, так сказати б, мусить бути.
Юліян здвигнув плечима.
— Я думаю про фільольоґію, думаю про тех-
