— Ваш батько не звичайний годинникар, як інші його товариші професіоналісти.
— Він трохи дивак і свого роду фільософ.
— Чи був завсіди такий?
— Від коли я його знаю, завсіди.
— Отже з військового стану — сказав о. Захарій, мов більше до себе.
— Мій дід вчасно і несподівано помер. Моя прабабуня по смерти моєї бабуні, а її доньки, і свого зятя, себто мого діда, жила у біді, щоб виховувати внуків. Енерґійна і мудра, як оповідав батько, все ж посилала дітей до школи. Мій батько, хоч і як вчився добре, не міг скінчити середньої школи. Дійшовши до 7-мої кляси ґімназії, взявся до професії, в якій йому пощастилося: оженився вчасно і став похмурим, строгим, але з традиціями переданими йому гордою прабабунею і непохитними засадами. Сестра його, моя єдина тітка, вийшла заміж за старшого і чесного чоловіка. Живе глибоко в горах і лише рідко, раз у рік, у день його уродин, обзивається до нього або відвідує його. Душа мого батька без тепла, повна погорди до слабосилля і прощання людських хиб, до всього, що мягке…
— Чудно. — відповів о. Захарій. — Коли ми дитиною терпимо, не маємо доволі тепла від батька і мами, тоді затягаємо сірість на пізніший свій вік. Ви казали, що ваша прабабуня була горда і енерґійна, непохитна, хто знає який вплив ішов від тої жінки на розвій вашої дитячої душі! Хто знає!
