Його стадо йшло наче насліпо в важних моментах до нього. Та при цьому не менше ревно обкрадали і обманювали його в господарстві, як траплялась нагода.
Їмость, іншої вдачі та інших поглядів, нарікала голосно перед своїми сільськими приятельками на невдяку тих вихованців, що не бояться Бога, свого доброго і чесного душпастиря, як Юди, за плечима кривдять. Бувало, що та жіноча її гвардія, вихована нею вже роками, не менше привязана до своєї духовної „мамки“, як вона до них, накликувала таку бучу на чоловічу безсоромність, що нераз зявлялися тайком у о. Захарія ґазди з самими винуватцями, що признавалися до своїх зловчинків і винагороджували свому душпастиреві заподіяну йому кривду і просили вибачення, щоб лиш сором не розходився по селу і далі.
О. Захарій замовк, спершися на спинку фотелю, а Юліян задуманий крутив папіроски, складаючи їх рівно у свою папіросницю.
— Отже ви, як згадували мені недавно, — перебив душпастир — не рішилися ще справді до якого факультету вам звернутись.
— Ні. Родичі бажають, щоб я йшов на богословя, але мене богословя не манить. Батько мотивує, що воно дає найскорше кусень хліба, мама хоче мене бачити лиш душпастирем, бо вся її родина із священичого стану.
— Ваш батько з якого роду? — кинув о. Захарій питання.
— Мій дід був військовим. Помер капітаном.
