яке вона знайшла на березі ставу, то нехай візьме його на памятку свого побуту в Покутівці.
Він усміхнувся і похитав головою.
Він і цього не хоче. Але він зробить інакше. Сягнув у грудну кишеню свого суртука і виняв звідти щось невеличке, завите в білий шовковий папір і поставив перед нею.
Вона не рухнулася. Гляділа на звиток. Цікавість перемогла. Розгорнула обережно білий шовковий папір і зігнулася. Білий, як пушок, кучерявий, китайський гвоздик запишався перед її очима. А!.. і який же він гарний! — Такий білий.
Вона підняла його й повела до носа й уст, подаючи головку трохи взад і впивалася запахом цвітки.
— І з двома білими вусиками в середині — подумайте, пане Цезаревич.
Він усміхнувся вдоволено. Додав нараз:
— Не знаю, чи побачимося ще.
Вона почервоніла і не підводячи очей сказала:
— Як гадаєте, пане Юліяне?..
Він мовчки подав їй руку і вийшов з кімнати. Заки вона встигла його дігнати — він був уже далеко і чути було лише тупіт коня.
За якийсь час зайшов Юліян знову на парохію. Застав лише самого о. Захарія. Їмость виїхала з Евою і тещою в сусіднє містечко за орудками для хати. Панотець попросив гостя посидіти з ним на
