Його голос із батьковим мішалися. Його голос із тим своїм „чимось“ був так далеко від усього того, що було тут.
— Панна Ева дома?
— Так.
— Я хотів би на хвилинку до неї, як можна.
— Прошу, — відповів батько. — Вона буде в своїй кімнаті.
Юліян увійшов.
Чи скора їзда верхи нагнала йому кров на обличчя і надала очам яскравішого блиску, чи що інше, він видався їй наче збентежений. Чи бажала, чи ні, прийшов — пояснював. — Але дощ і всяке інше спиняло, час так скоро біжить. Що вона робила за всю ту слоту?.. У лісі й над ставом напевне не була… Йому за ввесь той час якось „ніяково“ було, хоч все чимось займався.
Відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах і дивився хвилинку на дівчину.
Сьогодні боялася тих темно-сивих, чорно отінених поглядів.
Час справді скоро минає. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду на дальші студії — не хочеться їй вірити.
Чи Ева переїде в столицю?
Так. Так обрадили з др. Емі та іншими професорами батьки. Мусіла брати лєкції. Покине Покутівку.
— І не буде їй жаль?
— За чим?
