присвячує авторка.
У невеличкому столичному місті Ч. мало хто любив „полкового“ годинникаря, Максима Цезаревича. Був це прикрий дивак і скупар. Непривітливий не лиш супроти власної родини, але супроти чужих, що з своїми годинниками приходили до нього. Принесете йому іноді годинник направити, а він наче великий павук, що зігнувся над мушкою — похилений над годинником та піднявши задумливо брови, вдивляється у складний механізм, як лікар, що тримає руку недужого, а опісля або загляне до середини і відставить поспішним рухом годинник на бік, із гнівним поглядом і лише погляне на вас поважно. „Хорий, дуже хорий“ — скаже, — прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може пораджу.“ Або віддасть із словами: „Пропав безнадійно, киньте“ і більше нічого. Коли Ви постоїте і окруження дивака зацікавить вас на хвилину, коли мимоволі ваше вухо заслухається в ріжноманітне тикання годинників, тоді він зараз стає похмурий. „Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і цей годинник жде на мою руку і той і той уже від тижня дочиста розі-
