Юліян знову поглянув поважно на неї, але не сказав ні слова.
Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а там відкрився вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб, деякі ниви перемінилися у стернину і все було рівне-рівнесеньке, зливаючись ген у далечіні з обрієм.
Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до ліса, мали, крім виду на став ще й далеку сільську дорогу, що бігла паралєльно в інші сусідські околиці.
Вони вернулись берегом і лісом додому, зачиняючи хвіртку за собою.
Заки вийшли з лісу, Юліян сказав:
— Ви певно маєте і тут десь своє улюблене місце.
Вона притакнула головою.
— Де саме? — оглянувся. — Чи може там, де лавка?
— Недалеко лавки.
Близько берега? Троща все закриває. Як живий параван.
— Тут повинна десь недалеко гойданка висіти, звернена у глиб ліса, і повинна слухати лісових казок…
Вона дивилася на нього мовчки.
Він пішов, ледви подавши їй руку.
Ніколи не виявила просьби, щоб він приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою тугу і порожнечу…
