— Панно, Ево, усміхніться!
Дівчина глянула з переляком на нього.
— Я вас прошу.
Вона похитала поважним заперечливим рухом голови:
— Ні.
— Я вас прошу.
— Я не можу. Ви глузуєте.
— Ні. Я цілком поважно прошу, як свою сестру. Усміхніться!
Вона глянула вдруге в його очі і опустила погляд.
Його очі були повні чистої щирости і просили.
Вона усміхнулася мимоволі і тоді на його гарнім, молодім обличчі показався, мов соняшний промінь, усміх.
— Дякую — сказав коротко.
Якийсь час ішли не промовивши до себе словечком, віддалені на крок від себе, мов двоє слухняних дітей, висланих кудись мамою, кожне із своїми думками зокрема.
Він був поважний і лише час-від-часу спинявся його погляд на ній неначе взяв її від хвилини, під свою мужеську опіку.
Нараз вона кликнула:
— Гляньте, пане Цезаревич, гляньте тут — тут! — і показала рукою праворуч. Тут, де росли густо дерева, дуби, береза, граби, заблистіла про-
