Дійшовши широкою стежкою аж до кінця саду, вони спинилися перед високим парканом з хвірткою на замок зачиненою. Недалеко знов якась лавочка, — Тут також добре сидіти і може найкраще, бо найспокійніше, — перервала дівчина мовчанку. Ева вдарилася раптом у чоло. Ох, і забудько ж з неї! Ідучи в сад, забула ключа від цієї хвіртки. Нехай він буде добрий пождати хвилинку. Юліян змірив очима висоту паркану і сказав, що якби вона не боялася, то він пересадив би її на другий бік. Так пішло б скоріше. Та вона розсміялася і щезла з його очей. Вона не відбігла далеко, як почула, мов вихор, погоню.
Не спамяталася, як він несподівано стримав її. Він сам принесе ключ. Стояв близько неї і глядів, усміхаючись на неї.
— В мами ключ! — перебила вона збентежена і завернула в глиб саду.
За недовгий час вернувсь із ключем.
— Що там таке цікаве за цією хвірткою? Тайна в лісі? Рай? Пекло? і підсунув брови усміхаючись. Їх щоки горіли ще від бігу.
— Самі побачите: може рай, може пекло, а може щось інше.
Він поглянув на неї допитливо, а вона пояснила:
— Може таке, що вабить і губить.
— Так? Тоді треба з неабиякою увагою входити. Ви кажете, вабить?
