ко заєдно у тривозі, що і вона мусить колись на його хоробу занедужати, мати тремтить над нею, не дає нічого до рук узяти, бо вона одиначка… Особливо щодо науки, щоб не „перевчитися“, а там є ще в неї і бабуня. Ох, та бабуня. Дівчина зідхнула глибоко, зморщила брови і поглянула далеко вперед себе, мов побачила щось прикре.
— Тепер підемо далі.
Він поглянув на годинник і пішов мовчки за нею. Її несподівана поведінка з його рукою, відобрала йому рівновагу. Що це за дівчина якась, що не розуміється на любові між сестрами і братами? Пів дитина, пів доросла. Вона, мов ясний мотиль рухалась ґраціозно, майже нечутно, показуючи йому то якесь особливе овочеве дерево, то якийсь чужинний кущ, квітку плекану нею. Опинилися перед двома березами, такими близькими одна до одної, якби природа хотіла показати, що це близнюки. Між ними висіла гойданка.
Нехай він сідає, вона його поколихає. Ні: вона нехай сідає, він здатніший до цього.
Заперечила головою: вона любить тільки тоді, як нікого нема, коли можна тут мріяти.
Вона хоче йому ще несподіванку зробити, заки відійде.
По її стрункій, молодій постаті зсунувся його погляд і зустрівся з її очима. Ох! як вони розбіглися, ті молоді очі. Вона вже така, нехай він не дивується, коли хоче щось зробити то робить це зараз, без надуми, добре воно, чи ні.
