мені і соромно. І я чомусь не вірила, що ви приїдете колись до нас і я буду мати змогу свою провину направити.
Що мав відповісти отим великим, допитливим, чорним очам? Мовчав.
— Я довго ще після цього бачила вас блідим з перевязаною рукою і всміхненим. Очевидно ви сміялись з мене. Подайте мені вашу руку.
Вона стиснула її обома руками і задивилася на його долоню, наче шукала там за чимось.
Він вихопив руку. Вона злякалася.
— Я хотіла бачити, чи є ще слід на долоні…
Її уста були бліді…
— Вибачте, коли я вас перелякав, — сказав він — я не звик… Людська долоня, як відкрита душа, сказав один психольоґ. Я вихований на коваля. Краще не згадуйте мені більше про той незначний учинок.
По часі вона перша спитала: чи він і та сестра, яку в робітні пізнала, лише двоє у своїх батьків?
О, ні! В нього гурт сестер. І всі вони люблять одна одну…
Ева не може собі уявити, що це таке мати сестри, або брата і любити їх. Вона звикла, що всі з її родини, лише її одну люблять. Але їй з тією любовю всіх не дуже так добре. Іноді з нею як із золотим тягарем, як то кажуть. Вона мусить, ніби та невільниця, всіх задовольняти. Хоровитий бать-