долині) виглядали мов гурт янголів. Молились, обтулюючись довгим волоссям мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.
— Може Юлик уже на місці згадує нас? — пішло шепотом з уст наймолодшої.
— Може…
— Я завтра в пятій встану, щоб цвіти і ярину підлити. Може білий гвоздик розцвітеться, той, що я дістала — сказала півголосом Марія до старшої сестри.
— Що за гвоздик ти дістала? — пішло ледви чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія мабуть не дочула. Перед її дівочою душею виринула „Покутівка“ і панський сад. Між його деревами, кущами, і клюмбами з цвітами виринала струнка постать молодого городника з непокритою головою.
Юліян провів уже місяць вакацій гостем у Ґанґів, а до парохії ще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору і він не міг якось туди вибратись. Великий став, куди їздили купатися з дідичівським сином, притикав своєю трощею майже до саду парохії, був такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду. Юліян і не згадував товаришеві, що має намір туди зайти.
Аж раз:
— Ти куди? — спитав його Едвард, коли Юліян узяв ціпок у руки і прощаючись, звернувся до дверей.