Вмить усе споважніло.
Юліян закинув пальто наопашки і приступив до батька:
— Не запрацьовуйтеся, тату, і до побачення. Розуміється, що перед відїздом до війська буду ще у вас.
— Не забудь, сину, ми старі, — відповів коротко.
Мати німо притиснула сина до грудей.
— Не спаношися, дитино, — прошептала, бо голосу десь їй забракло.
— Ех, мамо… — вирвалося йому з уст, і він схилився низько, щоб поцілувати її в руку.
Відтак звернувся до сестер.
Вони стояли німі й лиш мовчки стиснули братові руку. При батькові звикли не показувати своїх почувань.
Годинникар проводив сина до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад. Там ніхто їх не бачив…
Увечір тиша запанувала довкола чистенької хати і в вечірніх легких сутінках здавалася ще біліша. По відїзді брата забракло сестрам спонуки до розмови. Ходили, снувалися, вертались думками до нього і замовкали.
Коли вийшли обі з кімнати, на дворі стояв погідний вечір. Спокійний, без найменшого подуву, здалека доходило рахкання жаб, наче на селі.
— Тепер було б гарно жити на селі — обізвалася старша.