— Але ти звичайно любиш дотримувати своєї обіцянки, братчику, а тут…
— І буду дотримувати. Але тут ця обіцянка побути в них тяжить на моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати.
— То впорайся з нею — промовила сестра Марія.
— І те все, якби мені навмисне, — відповів Юліян.
— Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не звязане з ними, видається тобі немиле або зайве. Не робись уже тепер диваком — і не сторони від людей.
— Тобі б уже час і залюбитися, брате.
— Ще чого б не стало? Доста мені вас усіх у серцю, а не то ще когось там, — відповів, — негоден буду понести стільки добра.
— Тоді стрясеш нас, як горішки з гилячок і залишиться лише вона одна в тебе. Уявляю собі, що це буде якесь чудо природи — докінчила Марія.
— Ні, радше якась Антиґона, що нас усіх своїм античним розумом і геройством побє, — жартувала Оксана. — Юліян любить усе клясичне, скінчене…
— Не чіпайте Антиґони, бо це надто велика постать патріотки. І не пророкуйте, бо… — і брат усміхнувся, погрозивши пальцем. — Ануж справдиться…
Батько і мати ввійшли в хату. Надїхала карета молодого дідича і треба кінчити пакування.
