це і підвела голову вгору. Відвернулася від вікна і вийшла живо до садочку.
Тут обхопив її запах рож, що стояли сильно розцвілі. Вона похилилася над білими. Любов. Любов це безперечно щось таке гарне, солодке, невловне як запах. Може як запах оцих білих рож. І туга. І знов глянула на місяць.
А он. Ні, він стоїть, але блідий… То хмарки темними вже пасмами через нього пересуваються, гадають — поволічуть його з собою. Але й ніхто не любив. Кінчила вже шіснацятий рік, хоч у хаті вона все ще пятнацятилітня і „мала“. Вернувшись у хату записала у свій денник: „Неронська сцена з батьком. Два пасма на моїх плечах від карбача. Лірика стародавнього годинника. Чудовий вечір. Місяць — зорі. Ґрупа дерев з тополями, що пригадували картини Метерлінських композицій і творів. Я не до любови, зате мій брат, який усе від дівчат тримається здалека, коли яка несподівано зайде в кімнату, він кланяється і в тій хвилині щезає.“
Тиждень пізніше сидів старий Цезаревич у своїй робітні похилений над якимось годинником давньої конструкції і роздумував. Не міг дійти причини, чому механізм не відповідав законові рухів. Морщив чоло, підсував брови вгору: „Гм, гм, гм…“
— Що там, тату? — спитала його помічниця.
— Чудно. Перший раз у житті мені таке трапляється.
