— Коли це буде? — спитав.
— Ну, колись… за кілька років, кажім.
— На мою поміч можете все числити — яка б вона там і не була.
— Доки не одружишся — обізвалася нараз з іронією Оксана.
— Не говори нісенітниць, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартів. Гляди, щоб ти не віддалася, заки я одружуся.
— Я йду з дому — додав згодом. — Вернусь може пізно. Ви йдіть у сад. Не сидіть довго в хаті. Вечір заповідається гарний. Щастя, що недалеко нас отой міський парк.
Але сестри не пішли в парк.
Старша засвітила світло і взялася викінчувати роботу. А Оксана не виявляла охоти виходити з дому. Вдивлялася мовчки, як зорі одна по другій запалюються на небі. Гляділа на місяць, але він легко прикритий невеликими прозірчастими хмарками, віддалявся спішно в далечину. Великі липи з сусіднього парку і кілька тополь стояли нерухомо. Глибока туга прокинулась у дівочій душі і гризла її. „Гляди, щоб ти не віддалася, заки я одружуся“ повторяла слова брата. Мрійний усміх пересунувся через її молоді уста і згас. Її ніхто не любив. Вона не була до „любови“. Зате він, той їх єдиний брат, був такий, що його певно якась полюбить і забере їм його. На ту думку защеміло їй болюче сер-
