ний, забрався до столярства і чужих мов, і так провів час аж до кінця вакацій.
Юліян був перед матурою. Зближався час, коли мусів сам вибрати собі якийсь факультет.
Одне знав: не сповниться його бажання студіювати за границею. І про техніку думав; але защо? Батько нічого, а цілком сам не годен був би утриматися. Залишилась або фільольоґія або богословя, до якого його так намовляли, особливо батько. Але, коли звертали йому увагу, що богословські студії найлекші, Юліян мовчав уперто. Або говорив болюче: „Чого мені там? Нехай мене, ради Бога ніхто до нічого не силує. Ще хвилина для мене не вибила.“
Одного разу, влітку проходжувався він позаду хати в невеличкім зільнику і перечитував Шекспіра „Юлія Цезаря“. Бачив крізь широко відчинені вікна обі молодші сестри. Марія викінчувала якесь шитво, що мала кудись за плату віднести, наймолодша Оксана сиділа над зшитком і плакала.
Марія вспокоювала її. Він знав у чому річ. Один із учителів, нервовий математик, дав дівчині, хоч училась, як упевняла, найпильніше у другім семестрі, — двійку. — Якби в нас інший батько — нарікала крізь плач — заступився б за мене, просив би професора, щоб питав мене ще раз, аби я дістала хоч поправку і цілого року не стратила!
