хто там може знати, що до того часу ще може бути…
— Звичайно. Рік довгий, але і Господь добрий — відповів о. Захарій.
— Так! — притакнув юнак, узяв подану руку душпастиря й вклонився. О. Захарій відітхнув повними грудьми і попрощався.
На молоду Еву, здавалося, не звертав ніхто уваги. Вона була сильно збентежена. Її щоки горіли, ледви панувала над собою. Коли відходили, і батько і син випроваджували панотця на вулицю, вона оглянулася і простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? І до кого?
Ніхто, здається, цього не помітив, і ніхто не діткнувся тієї дрібної, делікатної руки. Юліян, ідучи за нею, заслонив її своєю стрункою постаттю, дивився за нею, його погляд побіг аж у глиб улиці.
Очі молодої Еви заповнилися слізьми.
Вернувшись до кімнати, звернувся просто до своєї сестри, що ще сиділа при столі й працювала:
— Немиле мені все те, — і почав свистати.
— Тобі припала сьогодні велика честь, сину, заговорила мати годину пізніше.
— Через що?
— Ну, я думаю, через о. Захарія. Батько ним захоплений.
Юліян здвигнув байдуже плечима.
— Він зробив з малої афери цілу епопею — відповів нетерпеливо.
Вона не зрозуміла його. Був тоді блідий, як
