— Згода, пане Юліяне?
Юліян боровся й хвилину мовчав. Щире запрошення огорнуло його наче теплом. Перед його уявою виринув став: глибокий, поважний, під темним лісом. Він був плавець, — плавання це ж його улюблений спорт. Він був захоплений перспективою таких вакацій. Зелень, блискуча поверхня ставу… Бачив, як риба перепливала та плюскалася, дикі качки… Ще мовчав; щось його стримувало.
Поглянув на батька, і їх погляди стрінулися.
— Ну? — спитав о. Захарій, відчуваючи вагання юнака.
— Він уже запрошений куди інде на вакації — відповів за нього батько. — В гори, до своєї тітки…
— Як? — спитав о. Захарій, якби вражений. — Жаль… — обізвався. Відтак похопився і додав живо:
— Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього літа приємности, як бажав із щирої душі, то прошу в якінебудь свята до нас. Ви лише напишіть, а я вишлю коні. Зрештою — додав усміхаючись добродушно, — по цих вакаціях прийдуть ще і другі. Матура, чи не так?
— Так. Нарік.
— Може, може… — підхопив батько.
— От і бачите! — скрикнув урадуваний душпастир, і з його симпатичного обличчя засяло щире вдоволення.
— То вже скоріше — сказав Юліян. Його погляд промайнув по дівчатку, і він додав: — Але
