О. Захарій обтер хустиною зіпріле чоло, поглянув на годинник, і коли Зоня приступила до молодого дівчати, попросити її до свого стола, панотець звернувся до Юліяна:
— Тепер, молодче, я зроблю вам одну пропозицію. Коли ви були раз лицарем для нас, то будьте ним і дальше. Загостіть цього літа до нас на вакації до Покутівки. Ви не пожалуєте. У нас околиця гарна, здорова і повна чару. Ви скріпитесь по студіях. Великий дубовий ліс, і розваги досить. Прогульки куди схочете. Їзда верхи, великий став під густим лісом, повний риби й диких качок… Як схочете, будете і на лови ходити. В нас і гарна бібліотека. Не занудитесь. А головно, ви будете свобідні, як у себе.
Юліян відгорнув волосся з чола. По його обличчі, при слові „бібліотека“ промайнуло світло.
— Кажете, отче, бібліотека — обізвався батько. — Юліян ночами дочитує, коли йому дні за короткі. Взагалі в нас всі читають, мене старого включивши. Лиш часу багато не маємо і кімнати в нас невеликі.
— А в нас аж надто широкі — сказав панотець. — Будете мати свою окрему. Вчителька Еви виїжджає через вакації, а її кімнату займете ви. Ева не буде вам перешкоджувати. Її літом мало хто в хаті бачить. То в саді вона, то у лісі над ставом, як дика качка…
Ева, зачувши своє імя, думала, що батько її кличе, попрощалася з Зонею. Коли вернулась до нього, не спускала ока з юнака.
