Третьої днини по пригоді, по легкім, короткім дощі, доходив о. Захарій із своєю одиначкою Евою до мешкання Цезаревича, коли, якби на даний знак, заїхав з протилежної сторони перед дім якийсь екіпаж. З нього вискочив жваво, елєґантним рухом, молодець і поспішив до дому.
— Едвард Ґанґе! скрикнуло дівчатко і сіпнуло батька.
— Це Едвард Ґанґе. Чого йому тут?
— Справді так, це їх екіпаж, — відповів батько зближаючись до помешкання.
З переднього сідала екіпажа зіскочив і другий молодий чоловік. Видко було, що це „нижчої катеґорії“ людина, бо він вибрав спішно зпід козла невеликий кошик городовини, вкритий широким листям і гарною китицею ріжних рож і коли душпастир з Евою був уже недалеко екіпажа — вклонився низенько.
— Ви що тут робите, пане Зорко? — спитав душпастир, впізнавши в молодім чоловіці городника-українця, що служив у дідича Ґанґа, власника села Покутівки. — Цей відповів, що перед двома днями дістали панство від панича Едварда телєґраму, що панич Юліян Цезаревич через припадок не може приходити на лекції. Вчора прибула сама пані дідичка. Директор відраджував брати другого інструктора, бо Юліян, хоч не зможе, ще яких шість-сім день володіти рукою і виходити з хати, але за той час панич Едвард може кілька разів навідатись до нього і нічого не стратить. Молодий панич, ща-
