вом розлучились. Кожний пішов на нічліг, і Юліян лишився сам.
Він віддихнув повними грудьми. Поглянув угору. Мерехтіли зорі. Він дома, у своїй батьківщині. Велитенська столиця, де перебув цілий рік збагатила його духово. Він поширив свій світогляд і цього був собі свідомий.
Розглядався по вулицях. Яке то все було дрібне, непропорціональне, яке незначне. Але нараз бачить його уява щось інше: вузьку кімнату, огороджену залісненими високими скалами а на долині жене гірська вода. Над нею, між кріслатою, королівської висоти, зеленню — біла палата. Ґанингайми! Освітлені вікна сяють здалека в ясну ніч. Там гучна забава, повно гостей, а в одній світлиці, переповненій димом дорогих папіросів, він розріжняє з нього одну голову неначе свою власну, бо ті самі риси, трохи строгі, лиш старші. Коло нього другу з виразом гордости і самопевности — вельможа? Чи Йоахім фон Ґанингайм? Ні! Це його перший управитель і муж довіря Альфонс Альбінський. І ще десь там наче помінялись голови, за мить на його місце виступає Ева Захарій. Чорні виразисті брови, пишне чоло… Ні, не Ева, а бабуня Орелецька пригадує Альбінському, який мов божевільний кидає банкнотами і картами, що вона його любить, що багачка і все буде добре. Юліяне Цезаревичу чуєш? Так! Це він… він, той сам… в його грудній кишені її фотоґрафія. Ті самі її чорні очі, що так важко, мов тягар в душі важуть, але чи й огрівають її?
