Оля одна не обманювала його і жадна брехня не переходила через її уста.
Батько замовк, поглянув на свій годинник, і по всіх стінах, де тикали його „пацієнти“. Взяв сина під руку і ввійшов до кімнати, де ждала їх родина.
— Але бо й довго передавали ви свій різдвяний дарунок тату Юліянові — обізвалася перша Оксана. — „Покажи що ти дістав? Я вже така цікава, ждала аж надокучило і почала читати. Які гарні поезії Федьковича“.
— Фі-ю — який дарунок — кликнула Зоня, хапаючи брата за руку, на котрій блистів золотий перстень з рубіном — чиста кров.
— Чистий, прегарний як рідко — відповів Юліян.
— Я ніколи його у вас не бачила, тату, ви його ніколи не носили.
Батько здвигнув плечима: — Ти знаєш, донько, що руці робітника не підходять прикраси. Це мужеський перстень.
— Ланцюжок з медаліоником також мужеський?
— Так. Але його може дістати тільки повнолітній.
— Ов! — кликнув Юліян і усміхнувся, переглянувшися з сестрами.
— Так, так… мусить бути повнолітній.
— А то чому? — спитала Окасана.
— Тому, що довкола ланцюжка є тайна.
— В медаліоні? — спитала вона зчудовано протяглим голосом.