дещо про управителя; його особа мене займає. Ви нагадали мені, що він ще живе.
— Так, Юліяне. Альфонс Альбінський ще живе і тета Оля жива. Мешкають, де мешкали, там, де моя сестра, твоя єдина тета Софія Рибка.
— Чи він заможній, спитав. — Мабуть. Крім гарного будинку, має ще якісь землі. Кажуть позичає гроші на лихварські проценти між гуцулів.
— А тета Оля?
— Все однакова. Як заїжджає сюди, то все до мене заглядає. Ваша мати називає її своєю суперницею і сміється. Це моя єдина дорадниця. Коли колись пізнаєш її у тети Софії — то знай, що нічия рука не є така благословенна, як її. Спокійна, рішуча, послідовна — таких українок дай нам Боже якнайбільше.
— Тату, мені здається, ви згадували, що вона з роду німкиня і через те Альбінський не був їй прихильником.
— Так здавалося. Але пізніше, коли я став її вихованцем, вона мені оповіла, що по матері вона також українка, хоч мати була знімчена і не володіла добре рідною мовою. Це не перешкодило їй учитися нашої мови, відчувати по українському і виховувати в дітей свого вуйка любов до свої мови і нації. Ти не можеш собі уявити, скільки рівноваги і якоїсь, невідомої енерґії йшло в хаті від тієї жінки. Навіть слуги її любили. Неодин погрожував пястуком за стіною управителеві, а змінявся на вид тети Олі і брався з новою охотою до праці, коли вона заговорила. Тай він сам привик до неї і знав, що тета
