не зробити імені свого батька сорому. Коли я що люблю то люблю, а коли ні то знайте, що мене нічого до того не присилує. Від тепер не плачте і не журіться мною. Мене виховали „не плакати“, і бути твердим як залізо, а самі плачете, бабуню!“ і вийшов з її кімнати.
При всіх щирих зусиллях, моїй пильности та симпатії до одних й антипатії до інших предметів, я провалився при матурі з математики і фізики.
Бабуня потішала мене, бачучи, що невдача при іспиті вплинула на мене глибше, як вона сподівалася.
Намовляла мене поволі ще раз ставитись до іспиту. Та я вже не хотів. Ще раз на шкільній лавці сидіти, ще раз те саме „любити“ і ненавидіти… ні. Я чув, що не зможу і рішив інакше. У виробі годинникарського матеріялу став я при свому учителеві-майстрі його поважним спільником. А коли він передавши мені ввесь практичний досвід совісного, довголітнього працівника цього фаху, остаточно помер, залишив мені ще і в заповіті ввесь годинникарський запас, я рішив, що скоріше дороблюся хліба, як годинникар, ніж як залежний урядовець, чи душпастир. Книжок та своєї нації я ніколи не покидав і не спроневірювався їм досі.. Чим далі я ставав певніший безпечного зарібку міг чимраз сміливіше дивитися в будуччину. Вже годен я був тримати для бабуні ліпшу служницю, краще себе відживляти й одягати, а дедалі і дещо набік відкладати. Пізніше одна з дівчаток, українка, що була в бабуні на харчах — донька українського священика, твоя добра ма-
