зиркує на землю і все пішло вже на спочинок, то годинникар зачиняє двері від вас зі злоби або гніву? Ні. Він дослухується тільки того, що йому годиники у більшій тиші нашіптують. Вони, ті дрібні „інтелекти“, що спочивають на грудях і серцях своїх власників, чого то вони не розказують, чого не довідаєшся про них… Коли тикання одних вислухав, других успокоїв, тоді каже собі: „Тепер я звертаюся до своїх приятелів.“ Ти знаєш їх. Вони там на полиці, оправлені, прикриті завісою перед порохом і чужим оком. Я не вчений, ти знаєш. Та коли я беру їх до рук, кожний з іншого часу, з іншою духовістю, з іншою вказівкою на будучність, тоді я вглибляюся в час… Для кого. Для мене? Ні. Для дітей своїх, для „України“ своєї маленької, між чотирма стінами. І так доки не замкну очі, а мій годинник — що дав мені найбільший майстер сього світа не стане сам.“
Вона зворушена схилилася над його темною головою і поцілувала її:
— Мій фанатисте невсипущий, не запрацьовуйся… прошепотіла і віддалилася нечутно.
В тих часах був молодий Юліян одиноким захистником у хаті проти деспотизму, а що найбільше, скупарства батька, який був би те, що одною рукою давав, другою відбирав. Правда, він вимовлявся перед дітьми тим, що він лише годинникар і
