— Якщо тобі буде коли в житті тяжко Максимку — казала стисненим голосом, — ти звертайся просто до мене. А коли я вмру, але ні… я не вмру“, поправилася і вдарилась в груди. — Тут мені щось каже, що я не вмру, що мені ще треба багато працювати, а ти, Максимку, попрощайся з іншими.
Приступаючи по обіді до Альбінського, я сказав: „Я вже собі їду“, і беручи його за руку, я поцілував її. Він погладив мене по голові і сказав: „Бувай здоров, хлопче, нехай тебе Господь має в опіці. хочеш трохи грошей“ І з тими словами всунув руки у кишеню.
— Ні! відповів я. — „Я сам собі зароблю, дякую“. З рештою дітей, ми подали собі лиш руки. Лише наймолодша Лілька, моя ровесниця, яку мій батько так любив, що гралась зі мною залюбки, стояла збентежена передімною, і подаючи мені руку, сказала відважно: „А приїдеш знову?“ Коли я заперечив головою, вона приступила близько до мене і сказала: „Як ні, то я колись з тетою Юлею до тебе приїду. Хочеш?“
— Хочу, відповів я і вибіг.
І справді, вона прийшла раз до мене. Вийшовши заміж за суплєнта ґімназії, українця, Могиленка проти волі свого батька, повдовіла і сама була хора. Була в жалобі і зайшла продати годинник з ланцюжком свого чоловіка. Той годинник я купив. Я був тоді вже жонатий і в мене був уже синок Юліян і донька Зоня.
Мій шурин купив на ліцитації в М. неве-
