зціпивши зуби в таких хвилинах, німіла. Моєю провиною були найчастіше мої сильні пястуки, якими я боровся проти потайної злоби і доносів його сина, мойого ровесника, Франуся.
Бабуню я ніколи не бачив і не діставав листів від неї. Знав лише від Рибки, що вона перенеслася із сестрою з нашого гарного мешкання, і переселилася до якогось малого домику з садком, де жила з сестрою, утримуючись скупо із своєї пенсії, рисунків, виучування гафтів на оксамитах і шовках, а часами брала якусь панянку з багатшого дому під свою опіку з провінції на мешкання і харч.
Єдиною потіхою мого невеселого життя були для мене хвилини, коли я смів перебувати у кімнаті у „тети Олі“, де вона мене вчила на відміну з Рибкою. Вона — по німецькому, математики, рисунків, він — по українському, латини та інших предметів.
Так минуло два роки. Одного дня заявила мені панна Ольга Альбінська, що вчитель Рибка, авансувавши на надучителя народньої школи, жениться з моєю сестрою, і вони мають мене забрати до себе, де я міг би, як інші людські сини, ходити до школи.
— Не до бабуні? спитав я розчарований.
— Не до бабуні, мій синочку, — відповіла й погладила мене пестливо по голові.
І я більше нічого не казав.
Учитель Рибка не видавався мені „вірним“. Він розмовляв із управителем і працював разом з ним у його робітні, що мені не подобалося. Коли я про це згадав теті Олі, вона усміхнулася.
— Є праця, яку ми сповняємо не лиш для
