Її чоловік замкнувся на три дні у своїй кімнаті, а коли вийшов звідти, його гарне темне волосся було сиве, дарма що мав ледви понад трицять років.
Від того часу кудись ділась його гордість. Він став похмурий, усміхався рідко, для людей став приступніший, їздив часто до копалень. Поважна праця стала для нього потребою, а про траґедію у своїй хаті, не згадував ні словом.
Здавалося, що зі смертю його гарної, загально любленої жінки, все пішло в забуття.
Ольга Альбінська, наша „тета Оля“, залишилася в його домі надалі, займаючись невтомно вихованням осиротілих дітей.
Я виховувався між ними.
Для Альбінського я не існував. Він переходив попри мене, мов би мене не було. Раз, коли мене післала тета Оля передати йому якесь письмо, він не приняв його.
— Як нема кого іншого, щоб передавати листи, то я пожду. Ти знаєш як мені та завзята фізіономія противна. Хліба-соли я не жалую нікому, але дивитись на нього я не зобовязаний — сказав він теті Олі.
Від тої пори мене ніколи до нього не посилали. Я вчився і тримаючись інстинктовно від тої пори далеко від нього і його дітей, я „гартував“ себе. Коли я прогрішався хлопячими провинами, він сам мене карав. Своїм діявольським усміхом і карбачем. „Для такої шкіри треба окремої системи“, говорив, ніби оправдуючись перед п-ю Ольгою, що
