ревичеві і не затримали при собі саме тепер підчас бранки?
Погляди обох мужчин перехрестилися. В очах лікаря загоріла ненависть.
— Це не належить сюди, — відповів і вдарив роздражнено рукою по шаблі.
— Отже й бачите. Поправді сказавши, добродію, ціла ця справа безмежно глупа, — сказав управитель. — І коли ви гадаєте, докторе, що вона мене цікавить, то помиляєтеся. Я маю інші діла перед собою.
Лікар поглянув на нього зневажливо, але спитав спокійно: — Ви поляк, пане управителю?
— Я думаю, що це доволі відома річ, — відповів цей строго і переїхав рукою по волоссі.
— А я зрікаюся пропащої моєї готівки, якби вона і найшлася. Ми їдемо зараз далі.
Обидва поляки усміхнулися якби на спільний наказ і відвернулися один від одного.
Майор, німець, що сидів зі строгим виразом лиця і слідив мовчки за всім, устав із свого крісла і вклонившись бабуні, вийшов із кімнати рівним кроком, і не поглянувши на нікого.
Штабовий лікар передав бабуні квіт за відданий нею довг померлого батька і, вклонившись легко присутнім, вийшов за майором.
За ними підвелася й бабуня.
— І я піду, пане управителю, — сказала, — піду шукати собі іншого буття, щоб жити із сиротами. Я кажу „сиротами“, хоч поправді можна говорити лише про одну, — доньку покійника, бо си-
