вуйку, що він не вертався вночі, що не тикав валізи і грошей і щойно ранком, по четвертій зявився прибитий, зломаний, а в годину пізніше прийшла катастрофа.
— Ти? — відповів управитель, майже дотикаючися її. — Ти знаєш навіть, що в четвертій?
— Так, — відповіла дівчина, — бо того ранку я була перша на ногах для своїх бжіл. А вчора такий чудовий ранок був. Я чогось не спала тієї ночі… як вам уже вночі розказувала.
Очі присутніх спинялися то на дівчині, то на управителі.
— Що ти мені вночі розказувала? — спитав, глянувши проникливо на неї. — Ти, видно, так добре спала, бо це хіба тобі снилося.
— Ні, вуйку, — заперечила і на її легко блідих устах заблукався усміх.
— Ви забули, що ви вертались тої ночі до дому по якісь папери для вельможів Ґанингаймів, коли заходили через мою кімнату до вітальні капітана вікно зачиняти, бо не мали ключа від його дверей…
Очі всіх звернулися на управителя.
Він це відчув.
Та він недурно роками умів володіти собою. Він узяв її за руку і стиснув її мов залізом.
— Божевільна! Ти борониш фантастичними словами ворога народности твого батька, бо гадаєш, що він був такий наївний як ти? — вибухло нараз з його уст тяжким гнівом, — а мій дім виставляєш на обмову і фальшиве світло? Німко, ти!
