воно випє останню краплю крови, щоб я лише жив у ваших споминах. Батько.“
„Клонюся перед Вами, мамо! За Ваші великі почування і відвагу. За Вашу майбутню опіку над дітьми. Ваш зять, Юліян Цезаревич.“
Майор читав виразно із притиском, а я оглядав усіх присутніх по черзі.
Пані Альбінська сиділа, як мені здавалося, з приплющеними очима. Панна Ольга стояла за її плечима, мов янгол з мечем. Учитель Рибка горів очима, яких не зводив з моєї сестри, а сестра оперта на бабунене рамя, хлипала потихо.
Лиш управитель, на високостіннім кріслі коло своєї жінки, глядів похмуро.
— Хто скаже щось до останніх слів покійника? — спитав, закінчивши читання майор і звернувся з допитливим поглядом до доктора, що гриз уста.
— Пане управителю, — сказав майор, — як господар дому, що мусить такий сумний випадок переносити у своїй хаті, — ви маєте слово. Я-ж сам дозволю собі заявити ось-що:
— Полагодім цю фатальну справу з огляду на шановну родину покійника і на вашу чесну і знану особу, без суду тут у хаті між собою. Якої ви думки? що могло, наприклад, статися з рештою грошей шановного мого товариша, доктор? Зая-
