офіцира, що запав їй давно у душу, підняла руки вгору. Їй стало нараз лячно за нього. З ним щось недобре коїлося, щось, чого не могла вона зрозуміти. За хвилинку вже скрикнула з жаху. Хтось обхопив її ззаду за стан і засичав до вуха: — Не простягай за ним руки, безсоромна кокетко, мене він не приняв, а тебе він візьме?
Дівчина вирвалася з рук Орелецької, бо це вона була, і відступила обурена взад, а та кричала дальше: — Цікаво, що аж дві Альбінські впали зарозумілому українцеві до ніг. — І регочучись, мов божевільна, трутила своячку зі стежки, а сама погнала, мов фурія, у глиб саду.
Коли вчитель Рибка зявився точно в півтори години в домі Альбінського і застукав до дверей мого батька, застав їх зачиненими зі середини. Ніхто не відповідав. Тоді він став голосно кликати і далі пястуком бити в двері. Вчитель вернувся на веранду і заглянув через вікно. Дивним дивом було воно відчинене, а на постелі лежав батько. Учитель вскочив у середину і поспішив до постелі. Мій батько мав зачинені очі, а з грудей його витікала кров. На смерть переляканий, зрозумів у мить все. Нещасний відібрав собі життя, бо через надмірну утрату в грі в карти був зруйнований. Вміраючий, зачувши коло себе рух, розплющив ще раз очі і зробив ними знак, ніби покликуючи вчителя ближче. Цей схилився над ним, зрозумівши, що конаючий бажає йому щось сказати. І справді. — Гроші штабового лікаря… — прошептав з напруженням, — що пере-
