— Девятнацять.
— На чотири роки старша від моєї доньки, проговорив більше до себе і задивився кудись у даль.
Вона стояла нерухомо.
Нараз він схаменувся. — Не забудьте за мої діти, за мого бідного хлопця, тето Олю… Я виїду може на Балкан, — сказав, уникаючи її мирних очей, що спинилися зчудовано на його зміненім лиці, що своєю смертельною блідиною викликало нараз у ній жаль і сум… що йому було?..
— На Балкан?
— Може. Це я вже від двох років пляную. Лише моя теща мене все здержувала. Вона така енерґічна жінка, що, коли що постановить, то те й переведе. Вона добра для моїх дітей. А я військовий. Військовому ріжно може повестися. На виладок як згину, вона моїм дітям стане за маму і батька. Мого малого хлопця я хочу по клясичному виховати, щоб був загартованим на тілі та душі і міг собою також володіти, щоб… — тут він нараз, мов божевільний, пірвав дівчину перед собою обома руками за рамена і потряс нею так сильно, що вона подалась ціла взад.
— Пане капітане, що робите? — кликнула перелякана.
— Ах, вибачте, пані! — кликнув і вхопився за чоло, зсуваючи руку аж над очі… — Ох, що я роблю, що я роблю!
Молода дівчина, залякана чудною поведінкою
