— О-ля?.. — сказала молода вдовиця протяжно, змірила дівчину від голови до ніг і по її устах перебіг, як недавно в брата, ледви замітний усміх погорди.
— Чим? чейже не хотіла також до нас прилучитися, цього би ще бракувало.
— Це я винен — вмішався тут спокійно мій батько. — Я просив у панни Альбінської кілька фіялок.
— Але до палати піде колись „Олятко“ зі мною, — сказала несподівано пані Альбінська. — Пані Йоахім Ґанингайм була така ввічлива, що переїжджаючи недавно верхи попри нас, просила, щоб коли я виберусь до неї, не залишала Олі дома. Вона її полюбила. За що? сама не знаю.
— А я не піду, тіточко, цілком напевно ні, — кликнула „тета Оля“ гордо. — Вона мені страх подобається, та пані Йоахім фон Ґанингайм, та її панська ввічливість, її виховання, поведінка, але я таки не піду, ні.
— Амінь, панство, тепер кінець. Пане капітане… прошу.
І поїхали.
Палата вельможів фон Ґанингаймів ясніла тої ночі своєю білиною і чотирома освітленими бальконами. Густо заліснені гори, що хоронили вузьку кітлину, здіймалися темними велитнями попід небеса, а долиною між ними плила ріка.
