І подав їй зарумяненій руку. Їх погляди потонули на мить у собі, та її вуйко помітив це.
— Ми спізнилися, капітане — пригадав він сухо.
— Нічого не втратимо. А кілька фіялок я таки випрошу собі у панни Альбінської, може вони принесуть мені на цей вечір щастя.
— Не вірте надто у фіялкове щастя, — відповіла усміхнувшись, уникаючи його погляду, панна Альбінська.
— То пришпиліть мені їх бодай своєю рукою ось тут коло цього ґудзика…
— Мої руки від землі, не бачите? запорошу вам блюзу, я справді не можу. Може хто інший. Пане Рибко, може ви?
Хтось застукав і ввійшла напудрована, вистроєна сестра Альбінського, молода вдовиця, пані Орелецька.
Її чорні очі охопили ґрупу, спинилися на молодій дівчині з фіялками в руці, на моїм батьку коло неї — і звернулися до брата.
— Я жду і жду, Альфонсе, давно одягнена, й думаю, ось-ось надійдеш з паном капітаном за мною, зладила, як це бувало ще за життя мого небіжчика, ідеальний, помаранчевий лікерик, а вас нема.
— Не турбуйся, сестричко. Перше число програми концерту ми не втратимо, бо один виконавчий його член, пан Рибка, є ще між нами. Нас затримала Оля своїми фіялками.
