карбач і радив спробувати самим запрацювати на хліб. Дівчата вмовкали, — і висувались одна по другій із кімнати із сльозами в очах.
— І чого ж ти таке доказуєш, чоловіче, ніби між мужеською челядю в кухні — упоминала своїм мирним голосом терпелива жінка, який стискав жаль серца за доньками, що були скромні у своїх вимогах, були їй помічні понад свій вік, щоб придбати до хати те, чого батько або не визнавав за потрібне, або не годен був своєю пильністю здобути. — Чи ти не розумієш, що це дівчата й молоді? — говорила впоминаючи. — Ей, Максиме, Максиме, — не любиш ти своїх доньок. Чим вони перед тобою провинились, що так жорстоко поводишся з ними? Чи ти ніколи не помітив, які з них гарні діти виробилися?
— Зоня — наша найстарша… золотоволоса як ти, — перебив їй усміхаючись, — тому я і вибрав собі її на мою помічницю, і дасть Біг, виховаю з неї такого годинникаря, якого ще ця столиця не мала. Я не ходжу між своїми дітьми з заплющеними очима. Але мало що значить гарна одіж, капелюхи, навіть гарна зверхність. Те, що щось значить, ховається тут. — При тих словах ударяв себе у груди. „Центр важний, жінко, центр! Коли вони стануть матерями і будуть виховувати свої діти, нехай з них виховують силу, характер і залізо, а не малпів, що лиш безплідними словами орудують. Виховуючи свої діти, ми мусимо незабувати, що ми їх і для України виховуємо. А вона потребує іншого, як