— Справді? Де?
— Живе в горах, там, де і моя єдина сестра, твоя тета Софія. Але не переривай. Читай. Це ж прецінь, не така давнина, про яку я оповідаю.
Син замовк, похитавши зчудовано головою і потонув дальше в записках.
„Яка програма на сьогодні?, спитала Альбінська, погладивши свого чоловіка ніжно по рамени, якого любила понад усе, хоч він не все віддячувався їй гідно за її вірну любов. Він поглянув на неї й усміхнувся: — Чи тобі невідомі програми вечорів у Ґанингаймів? Правда, тепер уже рідко туди заходиш, де далі й забудеш, що ми там пізналися. Не так, Люнечко? Чи ти вже забула, як перебувала із своїм батьком у купелях в Д., де перебувала тоді і пані Йоахимова фон Ґанингайм із своїм чоловіком і ми там пізналися? Це був для нас незабутній вечір.“
Пані Люнечка здвигнула плечима та усміхнулася мрійливо:
— Памятаю, чому би ні; для молодих танець, або сальонові гри, а для мужчин в окремім сальоні — гра в карти. Ах, та гра в карти… мій дорогий… та шалена гра — додала зідхаючи. — Грай обережно, Альфонсе, проти втрати і руїни ніхто із грачів незаасекурований. А ти все тям одно. В нас є діти.
Він окинув її поглядом через рамя:
— Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду, — відповів сухо.
