Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 1. 1936.djvu/151

Ця сторінка вичитана

Я глянув в її очі. Бліда наче із закаменілим лицем, промовляла: „Я єдиний твій син, тату, присягаю тобі, чим би я не став без тебе в житті, робітником, чи декорованим паном, бути ним чесно, боротися проти рабства, налогів душею і тілом і залишитись свому народові вірним аж до кінця свого життя. Так мені Боже поможи — амінь“, „Амінь“, повторив я точно з її наголосом. Я замовк, а вона відступила від мене. По хвилині мовчанки, мов ладилася до молитви, схилилася вона над покійним, притиснула своє чоло до його рук, прошептала щось, вчинила знак хреста і піднявши голову, звернулась обличчям у глиб кімнати.

Я поглянув у її обличчя. Хоч й який я був молодий, та відчув, що в цій хвилині воно не віщувало нічого доброго. Хтось з присутніх голосно зідхнув і погляди присутніх звернулись на нас.

Вона цього не бачила; наближалася до господаря дому, з визивною поставою і парадним строєм, і впяливши свої чорні очі в нього, підняла руку і кликнула: „Тепер ти уважай!“

Той пан прокинувся, але не рушився з місця. „Тепер ти уважай — повторила, — проклинаю тебе за невинні сироти враз з цілою твоєю сімєю, скільки б в тебе їх і не було б, щоб кожне з твоїх дітей не зазнало ні промінчика щастя, а з твоєю поміччю по трудах, припливши до берега, в баюрі життя потонуло. Проклинаю, щоб ти сам жив і не гинув, а коли загинеш, щоб не найшлася рука твої