нити, любить її лякати, а найбільше вже дурити. Вона здвигнула плечима, не змінила пози й не просила ввійти.
Стукіт повторився.
Тепер вона кинулась до дверей з заміром відчинити їх широко перед тим збиточником, але коли поклала руку на замок, двері з сіней відчинились і на порозі станув офіцир. Високий з шапкою насуненою низько на очі, у плащі, запнятім аж під шию, коміром піднятим угору, сам увесь білий від снігу. Молодій дівчині забилося серце мов у зайця і вона згадала восьме накриття.
Він поздоровив її військовим привітом, все не кажучи ні слова.
Дівчина стояла так само німа, витріщивши очі на незнайомого. Та офіцир вже зняв шапку і розсміявся їй в лице. Цеж був не хто інший, як її брат Юліян.
— Юліян! — скричала на всю хату і кинулась до нього, а він одним рухом скинув плащ. — Юлику, то ти? то дійсно ти? А я в першій хвилині!… І не писав ти… то-рраз!
Він ще сміявся весело, приступаючи до неї.
— Ти не пізнала мене, не догадалась?
— Ах, ніяк не сподівалася. Ти-ж ніколи в листах не згадував, що приїдеш до нас на Різдво. Подумала в першій хвилині, що якийсь незнайомий офіцир шукає мешкання і вже хотіла…
— Йому на груди кинутись? — докінчив він
