— А як я зловлю її, то вона буде моя?
— Авжеж не моя.
— І зможу плакати?
— Ліпше було б, мій сину, і я хотів би, щоб ти ніколи не плакав.
— А як я буду великий, то… ти будеш мене бити?
— Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба обіцювати того, чого не можна дотримувати.
Дитина дивилась уважно батькові в очі, не розуміючи його зовсім, а видко було, що бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, начеб віднайшла щось у памяті, скрикнула несамовито.
— Але я буду плакати, татку, я хочу пташку — і вибухла щирим плачем.
— Чому будеш? — спитав батько майже з переляком.
— Бо буду — спищав, — не маю сили панувати над собою.
Батько зморщив брови, мов у фізичнім болю.
У його душі щось йому сказало: „Ти нікого не обманеш, мій сину…“, а голосно додав: „Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять хоч би із чужої руки…
Узяв хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Годинники тикали, і тихенький цокіт мав якийсь дивний вплив на майстра. Час-від-часу він заплющував очі, опускав голову на поруччя крісла і так
