— У тім то й річ.
Увійшла Оксана і покликала обоїх до чаю.
Коли ввечір брат із сестрою вернулись по „Примарах“ до хати, застали маму та обі сестри похилені над шитвом.
— Ах, мамочко — кликнула з захопленням Оксана. — Що це за пєса! Яка я тобі вдячна, братіку, що ти забрав мене!
— Подякуй панні Еві, Оксано, що бачила „Примари“.
— Ага, Ева! — обізвалася Оксана з захватом. — Я пізнала її і паню доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожна щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули „Примари“ на Еву, Юліяне, ти бачив? Господи! Я думала, з нею станеться щось. Ти бачив її очі? Здається, всі її почування зосередилися в очах. Як ми виходили з кіна, вона притиснула хустину до лиця і сказала до др. Емі: „Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину?“ Ще й казала, що завсіди буде ходити на подібні пєси, доки не перейметься відразою до трунків, до крови. На що пані доктор сказала їй: „На здоровля вам, Евко“, з чого Ева в своїм траґічнім настрою відразу розсміялася. Пізніше додала: „Я одна піду на медицину, щоб ви це знали всі. Всі до одного“. Мабуть ми її вже не побачимо, Юліяне. Як гадаєш?
— Звідки я знаю? Казала, що сама зайде по годинник; але хто буде її в робітні бачити? Одна
