— І гуляли і грали в карти, бабуню? І ваш брат, наш вуйко Альфонс? — спитала Ева вдивляючись в бабине трохи почервоніле обличчя.
— Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем, грав усе помірковано, вставав і відходив непомітно. Він мав жінку українку, діти і ще якусь українку своячку.
— Чи справді жінку українку? — зчудувався Юліян.
— Справді. Доньку священика, знаної родини.
— Але інші грали інакше, як він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанингаймів і…
Юліян, мов змій, нахилився над бабунею і топив у неї свої сталеві, майже зеленкуваті очі.
Бабуня подалася взад.
— Ради Бога, не такий погляд, паничу! — кликнула і простягнула, наче в оборону перед ним руки. — І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але… — тут урвала, відвертаючи від нього очі.
— Але що, бабуню? — настоювала Ева.
— Але, доню, я бачила там і пристрасну гру, бачила як програвали маєтки та села. Ба, я сама сиділа одного разу з такими грачами при зеленім столі. Цього не забуду. Ах, який це був блискучий вечір!… Здається, що він і був останній. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці — все йшло окремо, а все всуміш. Сказано: життя й смерть.
— Ви багато бачили й пережили, бабусенько
