княгиня, до поцілунку руку. — Ти лише не соромся твоєї бабуні, бо ще сама не знаєш, яка твоя старість буде.
І опускаючись безцеремонно на фотель о. Захарія, наче гість далеко від неї був невидний, скидала пелєрину і капелюх.
— Я приїхала побачити, як ти справуєшся, донцю. Гніваєшся дуже на бабуню?
Коли дівчина всміхнулася насилу, бабуня сказала:
— Зле з бабунею, донько. Але хто знає, чи без бабуні буде ліпше?
Та нараз мов пригадала присутність Юліяна, обперлась об спинку фотелю і вдивилась в нього.
— Хто ви такий, молодий паничу? Чи може той „Юліян“, про якого говорила мені Ева?
Юліян вклонився і назвав своє імя.
— Цезаревич… чоловіче… Цезаревич? Мені цього не казали, лише все про „Юліяна“. Чи може бути? — додала нараз поважно, мов це одно імя витверезило її. — Що за Цезаревич? Наскільки мені відомо, був лише один Цезаревич — і відвернувши голову від юнака, закінчила: — Я його лише недовго знала. Дуже недовго. А з яких Цезаревичів ви?
Юліян оповів кількома реченнями своє походження.
— Отже сином капітана Цезаревича є ваш батько? Годинникар?
— Годинникар, — відповів Юліян сухо і ми-
