чув — загорів огонь жалю та образи. О. Захарій це замітив.
— Ви мені признаєте, пане Цезаревичу, — говорив спокійно, — що я маю право висказати вам у тій справі свою гадку отверто. Ми це все повинні робити, щоб наші справи, коли заключаємо їх між собою, будь вони найдрібніші, були коректні і ми їх на будуче не потрібували соромитися. Ви ще молодий, ще не знаєте приваб життя, не знаєте вимогів його та наслідків, що можуть бути двоякі — добрі й неґативні. Чим ви мені поручите, що сплатите, на наданий речинець цей довг?
— Зараз не можу нічим поручити — відповів Юліян коротко і тремтючим голосом.
— А пізніше?
— Зложеною сумою з гонорару, який буду діставати від батька мого товариша Едварда, як секретаря підчас подорожі й моїм будучим становищем, коли б мені хотіли повірити. Моїм святим обовязком буде віддати довг на означений час.
О. Захарій подумав недовго, опісля заявив поважно, що перебере цю справу на себе; визичить потрібний капітал в пані Орелецької, а він, Юліян, зобовяжеться сплатити його за нього в данім речинці, Якби о. Захарій несподівано помер, сплату треба буде однаково точно залагодити. З другої сторони, на випадок наглої смерти його тещі, пані Орелецької — затягнену о. Захарієм позичку треба буде сплатити її спадкоємцям, хтоб вони не були — далекі чи близькі щодо сотика. Умова трохи
