— Але… отче… я дуже просив би з сирітської каси. Мені миліше буде з вами або з селянами мати до діла як… — і тут урвав.
Отець усміхнувся:
— Я вам вірю, мій любий, але з цього, як бачу, не може нічого вийти, бо сирітська каса в нас позичає найдовше на два до трьох років.
Юліян виглядав збентежений.
І знов душпастир прийшов йому на поміч:
— Не бійтеся моєї тещі, пані Орелецької. Вона вас в тім напрямку ані не скомпромітує, ані не зробить вам прикрости. Я не люблю займатися грошевими справами і роблю це лише для своїх парохіян, щоб не ходили до лихварів, або банків. Теща розжичує гроші по умові. Найкраще на листи довжности з інтабуляцією або за поруку другої особи. Чи зможете в час хоч проценти платити?
— Ні. — Він хотів би проценти з капіталом разом оплатити, а перші навіть в речинець вдвоє, щоб лише не журитися підчас студій сплатою частками затягненого довгу. Чи булоб це можливо?
— Це одно. А подруге хотів я ще сказати, що вас мало знаю. Ви за рідко переступали попівський, український поріг, тримались більше панського терену. Ви виїжджаєте внедовзі до війська — правда?
— Так.
Юліян стояв мов опарений.
Такого звороту він не сподівався від о. Захарія ніколи. Коли підняв погляд і стрінувся з поглядом душпастиря, то в його очах — він це від-
