— Я вам дякую за ваше, хоч і яке молоде довіря. Не кажіть і не просіть ліпше нічого, я все зрозумів і знаю. Потрібні засоби на лікування батька, я вам постараю. Скажіть лише кілько, бо тут кожда хвилина дорога.
Юліян зчудувався, хотів ще далі говорити, але душпастир опинив його. Тоді Юліян назвав суму, про яку гадав, що буде досить на згадану ціль.
О. Захарій сам не мав засобів. Але він їх постарає. Він їх або визичить від своєї тещі, що передала йому більшу суму на позички між селянами, або візьме з сирітської щадничої сільської каси, заложеної його заходом.
Зачувши слово „тещі“ Юліян трохи перелякано подався взад. Йому станула картина з недавнього пережитого перед уявою і думка промайнула в нього, що через бабуню могла би про цю позичку довідатись Ева.
— Отче… коли так, то прошу з „селянської каси“ — вимовив збентежений.
— На як довго? — душпастир говорив спокійно і не спускав з лиця юнака.
— Не спішіться, роздумайте добре, щоб не взяли тягару на себе, який пригнув би вас — упімнув о. Захарій.
Юліян почервонів. Перед ним рік війська, потім подорож, 4–5 років наука в Академії…
— За пять років — сказав рішуче та поважно.
— Отже за пять літ — повторив за ним душпастир.
