Почули шелест і побачили о. Захарія на бічній стежці саду.
Коли він побачив обоїх на лавці, по його обличчі перебігло мов легким промінем. Але лише на одну хвилину. Уже стояв коло них поважний і задуманий.
О. Захарій, зачувши від молодого чоловіка через що мусів так скоро покидати Покутівку, попросив його до своєї робітні.
— Тут церковна атмосфера, правда? — сказав о. Захарій. — Сідайте молодче і скажіть, яка справа привела вас до попа Захарія? Говоріть отверто, я радо вас вислухаю і може в чім пораджу — або й послужу.
Юліян розповів, як мога вкоротці, про свої відносини до батька, про те, як майже сам утримувався матеріяльно, щоб не впасти йому тягарем, про працьовитість всіх у хаті, про гармонійне їх життя, підкреслив невідрадне своє становище, щоб допомогти батькові у виїзді до купелів, про свій намір поговорити з дідичем і свою невдачу через відїзд цього і… і… ось…
— І зайшли, як і личить — До попа.
Юліян потряс заперечливо головою.
— Не кажіть отче „попа“. Не до попа тягнуло мене, а до вас, „апостола черні“, його дорогої мені особи, по слова, які він скаже. Я майже не знаю, яке мені становище супроти хорого заняти.
О. Захарій помовчав, відтак станув проти юнака і поклав йому спокійно руку на рамя:
