тися здобутими частинами грошевих і матеріяльних засобів з майна вельможів. Лиш один однісенький, саме той, стояв забезпечений, спокійний посередині зруйнованої громади.
Ева підняла зчудовано голівку. — Справді?
Так.
Як він називався? Бо її бабуні брат, вуйко Альфонс також був у тодішніх часах уповажненим Ганингаймів.
Він не знав.
Йому не хотілось більше про те говорити. Вуйко був зразковим управителем, умів здобутим матеріялом мудро управляти. Його ще сьогодні шанують. Сказавши це, Ева поглянула на обличчя Юліяна, що видалось їй замкненим і поважним і шукала вперто його очей, а вони умисне уникали її погляду.
— І не можете собі пригадати імени того урядовця?
— Ні, панно Ево.
— Але ваша тета певно знає.
— Мабуть, але я її не питав. Мене в той час, коли я там перебував, займало що інше, а не господарка якоїсь чужої родини.
Їй здавалося, що від Юліяна повіяло холодом. Вона спустила погляд.
— А гарна анґлійка?
— О, вона не пропала, панно Ево. Покинувши нещасне місце такого безжурного життя, мешкала якийсь час у столиці, звідки вийшла пізніше заміж
